Градус дискусії про двомовність знову підвищився на хвилі революції, і притих у зв’язку з війною. Але все ще залишається актуальним. Одні стверджують, що мова взагалі не має значення, бо
Напевно у кожного другого українця була така ситуація, коли у буденному житті він використовує українську мову, але варто вашому співрозмовнику перейти на російску, і ви змінюєте мову також. Тому що десь там у глибині душі відчувається якась невпевненість.
Тобто за 24 роки незалежності українці так і не змогли позбутись так званого “малороського комплексу”, який нав’язувався нам cтоліттями.
Директор соціальної служби Центру Розумкова А. Биченко приводить таку статистику: 53,3% громадян України називають українську мову рідною, 44,5% – російську, 1,4% – іншу мову ( ту, яка я рідною для нац. меншин), і 1% не змогли дати чіткої відповіді ( дані 2013 року). Тобто кількість тих, хто вважає українську мову рідною більша, ніж тих, хто розмовляє нею.
Звичайно, після Майдану і війни ці дані трохи змінилися. Багато хто перейшов на українську мову із російської, але разом із тим консенсусу у питанні не досягнуто. До цих пір велика кількість друкованих видань, а також телепередач і кіно виходять повністю на російській мові; політики і інші громадські діячі теж віддають перевагу російській. А саме це впливає на наш вибір у спілкуванні. Бо телебачення несе велику інформаційну силу і тому користується певним авторитетом у суспільсті.
На приклад, країни Скандинавії – Норвегія, данія і Швеція декілька столінь були однією країною. На початку минулого століття кожна країна остаточно отримала незалежність. І ви не знайдете ні одного норвежця чи шведа, який би соромився власної мови. Тому що цивілізовані європейські країни знають свою історію і культуру і сприймають мову не просто як засіб для озвучування інформації, мова чітко вказує на їхню приналежність до свого народу.
Україна взяла курс на Європу. Тому вам самим вирішувати – соромитися чи не соромитися власної мови.