06 02/15
16:08

Мейнстрім чи щирість


Мейнстрім чи щирість

Вчора вся Україна зі сльозами на очах хоронила одного з найвидатніших своїх синів, Андрія Кузьменка...І ця подія потривожила кожного. Проте чи насправді суспільство так перейнялось цією втратою?

 

1
Подякували: Rimma
0
1443

Вчора вся Україна зі сльозами на очах хоронила одного з найвидатніших своїх синів, Андрія Кузьменка. І ця подія потривожила кожного. Протягом 3 днів ми прощалися і вшановували його пам'ять. Медіа переповнювались його піснями, соцмережі – фотографіями, блоги – цитатами. Проте чи насправді суспільство так перейнялось цією втратою?

  У четвер з 16:00 до самого ранку львів’яни та гості міста мали змогу провести Кузьму, тіло якого лежало у Преображенській церкві. У цей день жива черга до тіла, не зменшуючись, обмотувала квартал декілька разів. Люди надходили як вдень, так і вночі, як старші, так і батьки з немовлятами. Проте де ми були, коли Андрій був живий? Чому не чули його звертань до народу? Чому не вслухувались у його пісні? Дехто стверджує, що ця смерть торкнулася кожного, бо Скрябіна знали всі. Інші ж, роблячи висновки з побаченого, що це спрацював стадний рефлекс. «Коли привезли тіло, люди наче стадо вривалися у церкву, пропихалися, супроводжуючи це все лайкою», – розповідає родичка Андрія. Постає риторичне питання – чи так вшановують дорогу людину? Таке враження, що людей змусила прийти не втрата, а сама постать чи, можливо, видатні постаті, які приїхали до Кузьми.

 

А ще приблизно 3 тижні тому таку ж реакцію в інтернет-просторі викликала собака, так званий Rip Angel. Українська молодь активно почала обговорювати і прирікати насильство над тваринами. На злочинців посипались гнів і ненависть. І це все в час катастрофи у Волновасі, в час безперервних розстрілів на Донбасі, в час десятків тисяч жертв власного народу від рук російських окупантів. Війна це завжди прикро і боляче, і легше, замкнувшись в собі, не звертати на неї уваги. Легше оплакувати мертвого песика в далекій країні, ніж співпереживати своїм і вшановувати пам’ять сотні героїв, що благородно виборюють незалежність і світле майбутнє для України.

                                                       

Проте ми, молодь – і є те майбутнє, за яке проливають кров. Якщо ми байдужі зараз, то потім не достойні своєї Держави. Ми допомагали пропіарити смерть песика на весь світ, і не в змозі відкрити очі найближчим сусідам на ганебні дії Росії.

Нам зручніше плисти по течії, залишатись непомітною сірою масою, прикритою псевдо толерантністю. Ми звикли скидати всі провини на наших провідників, забуваючи, що самі їх обрали, або дозволили, щоб вони були обрані. Боїмося зробити крок вперед, чекаючи, коли це зроблять всі разом. А що найгірше, ми часто не дозволяємо робити це іншим. Ці дві події яскравий приклад підміни понять. Коли жаль і смуток набувають певного стилю. Чомусь соромно, зібравшись гуртом, поспівати пісень Скрябіна, а запостити 11-річною дівчинкою розбите лице Андрія – модно.


Автор Олесь Гасюк 


Коментарі:


2007
0
2150
0
2166
0