Вірш про нашу Батьківщину.

Змарніли очі від зневаги
Усього світу і рідні...
Від щирої колись любові
Лишились стерті світлі дні.

І Батьківщина, - ніби пустка, - 
Існує тільки на словах.
Колись покрила її хустка журби,
А нині вже - зневаг.

Сховали слово у кишеню...
Його ніхто вже не знайде, -
Подерту куртку в скриню склали,
А скрині вже нема ніде.

Натомість в руки взяли пера,
Щоб виводить слова брехні.
На чистому колись папері -
Забруднені, гнилі вірші...

"Хто брат Твій?", - я Тебе спитаю.
Ти не показуй на рідню...
Окрім рідні Ти скажеш, знаю:
"Лише себе я божествлю".

А Єдність ходить десь у лісі.
Забуті вже туди стежки.
Ти топиш радість лиш у втісі,
Що стежки ті вже не знайти!

Душа моя страждає тихо
Від того, що нема братів.
Вони були колись, та, лихо, -
Побігли жити до "сватів".

Побігли дружньо в чужу хату
Як падали з дерев листки.
А зможуть в хаті панувати
Почувши лиш з гори свистки.

Блистіло золото в хоромах.
Наївні, - думали візьмуть.
Блискучу їм бляшанку дали, -
За неї всіх тепер уб"ють.

Що з того, що в душі є ящик,
Куди НАДІЮ Ти сховав?..
Вона одна не допоможе
Здійсненню благих, чесних справ...