Коротка оповідка про долю «доїжджєючої» дівчини у Львові...

Як завалила братія шановних «доїжджаючих» 40 років тому до славетного міста Львіва, так і оселилася тут... З цього моменту і почався геноцид.

Хто це був? Та різні прошарки однопрошаркового племені. Хто дояркою, хто столяром, хто пастухом зі стажем, а хто й землекоп. Але здебільшого- панянки, які покинули мотики, зібрали у хустку пожитки і пішли у наступ на "совєцьке" місто, "женіха" шукати. Хрущівки з розпростертими обіймами прийняли дівок у свої жовті стіни. Університет на пільговій основі, подружки з сусіднього села за однією партою (це ж треба, який збіг!)... Миколка за останньою партою третього ряду від дверей. Файний такий хлоп. Міський, чи нє?..

Один рік, другий, третій... У п"ятницю - потяг в село, мама збере сумку в клітинку, голубці зварить, молоко, сир, кусок мертвої свині, і вйо! Місто знов чекає на мене, завойовницю. Вже й років 19, а ше ніхто не бере. Миколка... Та йой, не міський, сам в цьоці живе. А потім амнезія....

Вийшла заміж! Мрія здійснилася. Миколка хлоп файний. Як спали - накривав ковдрою, аби не змерзла, вранці каву у ліжко приніс. Таку файну - залив окропом, цукру всипав на око, мішав так, що встала від того мішання ще завчасно, але тихо лежала, перевіряла... я ж то дівка - ого-го! Знаю як то має бути, має прийти до ліжка, поцілувати. В селі збиралися, пам"ятаю, в "Першій" хаті, дивилися серіал... Короче, добри мені є. Саме головне, що не п’є. Повезу до рідних в село, най подивляться! Як то моя стрика казала: «Дівко, знай, як в університеті не найдеш чоловіка, то не найдеш вже потім нігде». Стрика знає... 

Заміж вийшла. Та йой, вже три роки батьки худобу продавали, абис вчилася і шукала. Нині є Миколка. Він мужчина. Мешти чистить, як стрічаємося, вижу... Пахне файно духами.
Живем з Миколкою півроку. Працює на «стройці». Нині вчула з рота перегар. Напевно знов змусили за здоров"я Василя пити. А то йому тяжко, — цироз печінки від перенавантаження на недобудованому 5-му... 

Не дорахувала 100 «рублів» у нього в кишені... Напевно щось хоче купити мені.. Скоро 8 березня. Точно!  Хоче несподіванку зробити!
Прийшов Миколка 9-го. Такого ше не було. А я мала сказати, що вагітна. Та йой... Все та робота дурна. Нині мешти йому начищу сама. А зара тре йти борщ варити. Він тепер як голодний — то такий як пес стає злий (писати, що друлив мене як наранок його вхату занесли попід руки, а я хтіла обійняти його?).

То мужчина. Всяке буває. Справа не бабська.

Хотіла серйозно, а понесло мене у ліси якісь.. і Так завжди. Тут така сумна історія починається з цього моменту...

А все почала писати через стару ідіотку.. Сиджу на кухні у батьків, п’ю «бегемотовий чай» з лимоном, солодкий - пресолодкий, читаю книгу в чорній палітурці (ідіотське слово. зразу священиків нагадує). За вікном гуляє баба з онукою. На лавці сидить сіамський котяра (ті, які з ревнощів до господарів видряпують очі немовлятам). Мала онука, рочків 4-ох, відчуваю вухом, з осторогою до того кота... І баба випалює: «Що ти ся боїш? Погладь! То не пес — не покусає!».

Матінко, як не «розсіються» пільговики і селюхи, які одного разу приїхавши сюди — ще досі не навчилися розмовляти і поводитися нормально з людьми за межами їхнього "соціуму-хрущівки", то нехай вже їхні наступні покоління будуть вбережені від того, що якщо ПЕС — то НЕОДМІННО покусає! А якщо ІДІОТ — то неодмінно той, який не сидить на лавці до 21:00!