16 09/16
15:22

Підкоримо усі дахи


Підкоримо усі дахи
http://h-i.su/content/rufing.php
0
Подякували: Ще ніхто не дякував
360

 

Руфінг увійшов в наше життя досить недавно, але ця субкультура вже глибоко проникла в соціум. Молоді люди, професіонали і дилетанти, всі охочі можуть спробувати руфінг на собі, але чи кожен наважиться?

Та два Віталіка не мають часу думати про таке, бо зайняті іншим – пошуком нових вершин, які потрібно підкорити.

Коли ви поспішаєте на роботу чи навчання, дивлячись тільки під ноги, вони – стежать за вами. Коли гуляєте парком, вони – дивляться на місто трішки з іншого, вищого ракурсу.


Про те, як це почалося


Віталік С. : Якось ми блукали «Фак-парком», це один із корпусів «Іскри» за Сиховом, і вирішили вибратися туди. Це було непросто, потрібно було лізти спочатку по колонах, а потім по дуже хитких східцях, вони там практично за одну перилку були підкріплені і дуже хиталися. Було одночасно і дуже страшно, і дуже цікаво, але ми це таки зробили. І нам сподобалося.
Віталік Р. : Спочатку ми лазили і зовсім не фотографували звідти, а останнім часом почали робити світлини місць, які видно з наших дахів. Першим будинком, з якого ми фотографували, був отой, що поруч із краном.
Віталік С.: Бачите, на горизонті стоїть кран, і біля нього багатоповерхівка. Там десь десять поверхів, і з нього ми на штатив фотографували спальні районі. Але в центрі насправді якось цікавіше робити фотографії. Одним із найперших дахів, на який ми лізли свідомо знимкувати, був дах будинку на площі Міцкевича, над «Сплітом». Ми підготувалися, взяли два фотоапарати. Бо перед тим нам завжди чогось не вистачало, то в нас не той об’єктив був, то ще щось не так.
Віталік С.: Згодом, коли я заліз на дах лікарні на вулиці Чупринки і зробив декілька фотографій, то подумав, що круто було би викласти їх у нет, щоб мої друзі могли ознайомитися. Я створив паблік у соціальній мережі «Вконтакті». Ми даємо на фото watermark, тому що їх дуже часто просто завантажують і поширюють без посилання на джерело. Якось бувало, що ми забували дати watermark, а коли через декілька днів згадували, то воно вже набирало декілька тисяч лайків. Видаляти не хотілося, але настрій це трохи псувало.
Віталік Р.: Зараз у нас все вже дуже інтуїтивно виходить. Останнім часом ми навіть не плануємо якихось вилазок куди-небудь, просто гуляємо, і нам випадково хочеться кудись залізти. А задля вдалих кадрів ми, зазвичай, підкорюємо дах повторно.


Про найкрутіші та найвищі дахи


Віталік С.: Взагалі немає сенсу робити якісь виміри висоти будинку, бо в центрі все невисоке. Тут весь кайф залазити на дах у тому, що це, по-перше, складно і, по-друге, тут дуже класні дахи. Бо коли ти залазиш на плоский дах, там нічого цікавого нема. Ну хіба якщо ти якийсь трейсер, то можеш ще потренуватися, пострибати, і все. А тут така архітектура, таке все класне, цікаве, тут багато нахилів, можна з’їхати вниз, і від цього ще цікавіше стає.
Я вважаю, що крутість даху не можна визначити за якимось одним критерієм. Повинна бути якась формула із коефіцієнтами. По-перше, наскільки важко потрапити на цей дах, чи зачинений під’їзд, чи його охороняють… Наприклад, ми можемо попасти на якийсь 50-поверховий будинок. Так, це буде високо. Але легко. Не те, що на дах Оперного. Бо там, до того ж, мало хто був. І хоч там не високо, але від того не менш круто.
Віталік Р.: Задоволення від руфу визначається не тільки фактом того, що ти кудись заліз. Ти отримуєш задоволення на всьому шляху. Головне навіть не точка, а шлях до неї.
Віталік С.: Коли ми залазимо на якийсь будинок, то бачимо якісь дахи звідти і розуміємо, що якісь будівлі вище, а якісь нижче. І так собі в голові такий рейтинг є.
А найвищою точкою Львова, де був я,є той самий кран на горизонті, і я не можу цим не похвалитися, бо я туди заліз. Це, мабуть, взагалі найвище, що є у Львові. Цей кран мав би будинок будувати, але він зараз стоїть і відпочиває, бо змучився (сміється – авт.).
Лізти на нього було дуже круто. Бо я планував це і думав собі: «Зараз завантажу пісеньку, скину її на плеєр, візьму навушники і буду під неї круто лізти». Пісенька така епічна, там мелодія по зростанню, якраз до верху крана мало вистачити.
Коли я прийшов на будову, я зняв один навушник, коли ховався в тінях від будівельників, зняв інший навушник. А звідти, де жили будівельники, падало дике світло з прожекторів на кран. І от коли я добрався до того крана, то взагалі вимкнув плеєр, сховав його в кишеню і поліз потихеньку. Було дуже хвилююче. Світило світло з прожектора, навколо було багато житлових будинків, вікна яких виходили на цей кран. І я по драбині не міг лізти, бо світло світило саме туди, а ліз по розкосах.
Це було досить довго. Коли я піднявся вище того десятиповерхового будинку, який там будується і має мати ніби 16 поверхів, то зрозумів, що це вже справді крута висота. І тут я офігів, тому що почався дощ… Коли я нарешті добався до самого верху і хотів по стрілі добратися до кінця крана, що мені таки вдалося, то падав вже мокрий сніг. Рукавички були повністю мокрі, з мене стікала вода, але від цього враження були такі соковиті!
До речі, назад я вже запхав один навушник у вухо і спустився.


Про пригоду на вокзалі


Віталік Р.: Якось, коли ми лазили на Львівський залізничний вокзал, нас зловили троє міліціонерів і черговий по станції. Пробивали нас по базах, але ми виявилися чистими. 
Віталік С.: Мабуть, вони хотіли від нас грошей, але я впав в ейфорію від того, що з нами трапилася така пригода, і тільки те й міг, що посміхався, тому від нас вони в принципі нічого не добилися. Міліціонери нас по черзі витягували на якісь особисті розмови, ніби натякаючи, що вони від нас щось хочуть. Але ми просто морозилися…
Віталік Р.: … і в кінцевому результаті вони побажали нам усього найкращого.
Віталік С.: Ну вони дуже круті хлопці насправді виявилися, тобто їм теж, мабуть, було марно з нами бавитися, тому вони мене просто сфотографували на телефон, бо я не мав ніяких документів, і відпустили.
Віталік Р.: Це було насправді весело. Їм також було весело, вони нам навіть трохи заздрили. Черговий по вокзалу говорив, що він там знизу вже п'ятнадцять років ходить і ще жодного разу туди не залазив.


Про підкорення Оперного театру


Віталік Р.: На Оперний ми залізли по громовідводу…
Віталік С.: Так, це взагалі був дуже хороший досвід скелелазіння, білдерингу. Нас не зловили. Ми тоді лазили по дахах декілька годин, потім ще на скляний дах залізли. Річ у тому, що ми лазили і ніяк не могли зупинитися. Виглядало, наче ми заблудилися. Ми постійно бачили якийсь новий дах, на який могли перелізти і в результаті ніяк не могли повернутися назад. Згодом дахи стали якісь дуже мокрі, і ми вже просто з’їжджали з них, не могли триматися. Ми знайшли якесь горище і вихід із нього, але він був закритий зовні. Це кумедно й іронічно, тому що зовні його дуже просто відкрити – береш знімаєш колодку, і все. Але зсередини ми цього зробити не змогли.
Віталік Р.: Нам майже вдалося, а потім вийшов чувак…
Віталік С.: … і ми такі: «Випустіть нас»… А він такий: «А звідки ви там?» А ми такі: «А нас закрили».
Віталік С.: Ми тоді багато налазилися і були дуже втомлені. І я кажу Віталікові: ходи, я тобі покажу, що там Оперний, як туди, на мою думку, можна залізти. Ми пішли дивитися. Подивилися направо, подивилися наліво – нікого нема.
Віталік Р.: А насправді там було багато ДАІшників…
Віталік С.: Але їх ми побачили вже тоді, коли вилізли наверх на балкон. То була десь північ. І тоді я вже побачив ДАІшників і ще подумав: «От я попав». Потім Вєталь піднявся, і ми почали лізти нагору. І це дуже екстремальна штука насправді. А я постійно ліз і думав: «Боже, я ж студент архітектури з відділу реставрації, як я можу лізти по Оперному, це ж так негарно, це такий вандалізм».
Вдень цікавіше лізти, більше бачиш і приємніше, почуваєш себе вільніше. Бо вночі почуваєшся якимось ледь не грабіжником, який ховається від людей, щоб його не побачили. Але іноді потрібно лазити вночі, бо вдень може не бути можливості.


Про реакцію людей


Віталік Р.: Людям насправді байдуже, що відбувається на дахах. Їм важливіше, щоб вони не запізнилися на роботу, принесли все додому з магазину.
Віталік Р.: Майже всі друзі хочуть разом із нами лазити. За останні кілька місяців постійно лунають заявки: «А давайте заліземо туди…», «А візьміть нас туди…». Але найбільше, чого не хочеться, це брати за когось відповідальність.
Віталік С.: Мої батьки знають про моє захоплення. Це було ще приблизно 5 років тому, коли я сказав мамі, що займаюся паркуром. Я їй узагалі показав, що роблять трейсери, і в неї від того трошки волосся дибки стало. Але я почав історію про те, що це ж краще, ніж ігрові автомати чи наркотики з випивкою. І мама: «Та, це краще, чого сперечатися». До речі, я тоді ще розбив голову і сказав їй, що я просто біг, грав у футбол, що це ні в якому разі не паркур. Якось тоді ще було страшно. А тепер якось байдуже. Я надсилаю фото з дахів, а мама «Круто, круто», і більше нічого.
Віталік Р.: А якось ми лазили  на одному даху, де було зашклення внутрішнього дворика. Ми пролазили повз вікно, а в кімнаті була дівчинка. Вона нарізала на салат, побачила мене у вікні, дуже сильно злякалася і… розрізала собі палець.


Про труднощі


Віталік С.: Якось ми залазили на корпус факультету журналістики на вулиці Чупринки. Ми йшли тоді до костелу Ольги і Єлизавети, думали щось «заруфити» там. І по дорозі біля якогось будинку я кажу: «Чувак, давай зайдемо в цей будинок». Ми спочатку код на дверях вгадали, потім піднялися сходами, а двері на горище були відчинені, ніби нас хтось запрошував, там ще навіть столики стояли. Я найбільше хвилювався за те, що це горище закриють. Думав, що хтось прийшов щось там зробити, і цей хтось зараз вийде і закриє нас.
Потім ми по дахах ішли до самого корпусу факультету журналістики. Віталік там ще кришечку від об’єктива загубив, за якою я мусив спускатися на край ринви, я цього дуже не хотів. Але це було цікаво: боротьба здорового глузду і емоцій. З одного боку я думав: «Не хочу лізти по ту кришечку на ту ринву», а з іншого боку – це таки цікаво було. 
Віталік Р.: Іноді, коли дощило, було дуже незручно лізти по блясі, ми просто з’їжджали вниз.
Віталік С.: Хоча по блясі лазити найлегше. Як бачите, тут є за що триматися. До того ж, якщо бляха трішки покрилася корозією, то вона не слизька. Можна хоч на руках ходити. Шифер мені не подобається, бо колись, коли я був ще малий, він мені вламався, і я впав. Потім ми по шифері якось лізли і Вєталь казав мені: «Чувак, дивись, тут не слизько», а я все з’їжджав і з’їжджав повільно вниз. Тому мені шифер взагалі не подобається… Хоча ні, я тебе люблю, шифере, не ображайся, а то мало де ти мені попадеш по дорозі. (сміється – авт.)
Віталік Р.: А особливість черепиці в тому, що її ставлять тільки на дахах з великим ухилом, щоб не навантажувати самі конструкції даху. Тому по ній важко лазити через кут ухил даху.
Віталік С.: У нас було декілька випадків страхування одне одного. Якось ми намагалися попасти на Костел єзуїтів. Там є драбина у внутрішньому дворику, але вона досить високо, десь метри зо три над землею. Спочатку я підсаджував Віталіка, він по мені виліз на драбинку і поліз далі. Поки я потріпався, піднімаю очі – його вже нема. Я такий: «Чувак, а мені хто допоможе?» Він мені спустив свою ногу, я за неї зловився і так дотягнувся до драбини. 


Про поради для початківців


Віталік Р.: Початківцям ми радимо все-таки почати.
Віталік С.: Бо є новачки лише на словах, на кшталт «Я збираюся залізти на дах», і так збираються кілька років.
Віталік Р.: У нас є знайомий, який дуже хотів навчитися робити сальто, мріяв про це. І от Віталік йому каже: «Давай я навчу тебе робити сальто!» А він такий: «Ні-ні. Як же я буду жити без мрії?»
Віталік С.: Я навіть пропонував йому бартер: він вчить мене грати на гітарі, я вчу його робити сальто, але він не наважився.


Про плани


Віталік С.: У найближчих планах облазити все на світі Як наш кумир – Віталік Раскалов. Ще один Віталік, до речі (сміється – авт.). Він був колись у Львові, ми вже пройшлися по всіх місцях його слави. Він крутий руфер, облазив найвищі будівлі світу. У нього дахів – незліченно, а в нас поки що тільки Львів.
Віталік Р.: І ще незабаром плануємо зняти однин екшн на GoPro.


Коментарі:


549
0
1002
0
871
0