11 01/16
13:18

Війна: в обхід 15 статті Конституції


Короткі роздуми студентки факультету журналістики про цензуру в наш час, які форми вона приймає, яку роль грає на війні і чому, незважаючи на 15 статтю Конституції України, ми взагалі ще говоримо  про цензуру як таку. 

IrynaP
0
Подякували: Ще ніхто не дякував
0
1073

 Війна: в обхід 15 статті Конституції

 

У квітні 2015 року відбувся міжнародний фестиваль «Книжковий арсенал»,на якому  Оксана Забужко під час дискусії з читачами в рамках проекту «Війна та культура» торкнулася теми цензури і самоцензури в період війни.За її словами, будь-який письменник апріорі проти цензури, тому яквсяка  цензура рано чи пізно переростає в самоцензуру. Втім вона зауважила, що в період війни цензура неминуча,  через те, що війна ведеться не тільки на фронті, а й в інформаційному просторі. Чи такою вже неминучою є цензура? А,можливо, ми і не повинні її уникати?

Зараз неодноразово спалахують дискусії з приводу того, чи можна в такий час критикувати владу.Зокрема, у лютому 2015 було зареєстровано скандальний законопроект, у якому йшлося про покарання громадян, які критикуватимуть дії влади. Щоправда, пізніше він був відкликаний, проте спричинив неабиякий резонанс у суспільстві, адже деякі пункти можна було тлумачити досить неоднозначно. Хіба не є саме існування такого законопроекту тривожним дзвіночком? Втім, деякі вперто не хочуть помічати цього  і закриватимуть очі навіть тоді, коли цензура дзвонитиме у всі дзвони.

Таким собі виправданням свого небажаня контролювати владу свучить фраза: «По своїм не б`ють у час війни», мовляв,  зараз вистачає зовнішніх ворогів, куди ще внутрішні міжусобиці розпалювати. Кажуть, що критика влади – деморалізація армії і цивільного населення. Проте звучить смішно. Бо куди ще деморалізовувати народ, який живе у стані війни?

Для багатьох болючим є питання про втрати нашої армії на фронті. Багато хто ще не вирішив, чи треба писати про наші страшні втрати, чи ні, щоб  так би мовити не підривати дух народу. Через це існує так звана «самоцензура», коли журналісти свідомо замовчують якусб інформацію, не через те, що бояться влади, а з патріотичних почуттів. Маючи інформацію про те, що визволили якесь з міст,  журналіст буде це розповсюджувати, часто не згадуючи про те, ціною яких жертв воно було звільнене. Щоправда, їх також можна зрозуміти, адже журналісти теж люди і їм хочеться чути про те, що на фронті Україна отримала якусь перемогу, аніж про те, у чому вона програла.

Тим же журналістам, які все-таки пишуть про втрати дорікають, мовляв, вони розсіюють паніку. Проте хіба у час війни більшість з нас не спримає звістки про те, скільки наших співвітчизників загинуло в зоні АТО цілком спокійно? Думаю, що не я одна ловила себе на тому, що, бачачи зранку на якомусь з телеканалів у кутку траурну свічку, я просто питала: «Скільки на цей раз?» Говориться не про те, що ми стали черствими чи байдужими, а про те, що ми не сприймаємо це як щось надзвичайне. Як би це жахливо не звучало, але новини про кількість загиблих – це наша буденність, звичайно, до тих пір, поки це не стосується нас безпосередньо.

У одній із вересневих статтей НМПУ (Незалежна Медіа Профспілка України) говориться про мобілізацію як форму сучасної воєнної цензури, про те, як  журналісти отримують повістки після того, як опублікують якийсь критичний матеріал, чи як журналістів звинувачують у зриві мобілізації, в ухиленні від неї. Схоже на те, що влада просто знайшла спосіб обійти  15 статтю Конституції України , у якій говориться, що цензура заборонена. Водночас,підсилювана різноманітними продуктами медіа типу «соціальної реклами», мобілізація постає як обов’язок, порушення якого виставляється на загал і цілком сприймається як щось протизаконне. Чим і користуються. Такий собі важель. Журналісту начебто дають право на висвітлення будь-яких подій, не залучаючи його до мобілізації. Коли ж він переступає межу хоч на сантиментр друкованого тексту, його «карають». Тоді як першим видом цензури є цензура попереджувальна, то другим – каральна цензура, якою часом є мобілізація для журналістів.

Втім, найскладніше доводиться звичайним українцям. Після всіх цих замовчувань каральних методів боротьби, що ж ми маємо на виході? Величезну кількість матеріалу, хвилі інформації, які накочуються на нас з усіх сторін. Чимало неправдивої чи недоведеної інформації  ми отримуємо з офіційних джерел, зокрема з пресс-центру АТО, хоча саме це джерело мало б доносити до нас найдостовірнішу інформацію. Через це ми мусимо ставити під сумнів будь-яку інформацію, яку отримуємо. І це відрізняє звичайного громадянина, який просто всотує  в себе інформацію, від громадянина, який фільтрує весь матеріал, який йому подають ЗМІ. Він сумнівається, він перевіряє і звіряє. Він може не читати заголовка, але вчитати у статтю (тоді як багато хто робить навпаки).

Що ж нам потрібно для перемоги в інформаційній війні окрім тверезо мислячих громадян? Не мовчати. Не цензурувати. Існує думка, що для того, аби мати якісь переваги на інформаційному просторі, ми маємо навчитись брехати, самі створювати факти  і докази, одним словом бути подібними до свого ворога. Але ж це є шлях в нікуди. Тому як почавши брехати, доведеться брехати і далі, доведеться піддавати цензурі все більше інформації  і залишати все менше простору для дійсно правдивих фактів.  Якщо ми промовчим про прорив російських військових  в одному місці, начебто з  благих намірів, аби не сіяти паніку, то коли ці війська пройдуть далі, то треба буде або брехати далі, або зізнатись. В  будь-якому випадку ні до чого доброго це не приведе.

Те саме стосується і критики органів влади і командування у воєнний час. В данному випадку критика влади повинна вказувати владі на її недоліки, недопрацювання, вказувати на реакцию народу на її дії. Це має бути можливістю для влади щось змінити у свої поведінці. І неважливо,  у мирний це час відбувається чи у воєнний. Краще знати про якусь поразку на фронті, де загинули одиниці солдат і мати можливість змінити керівництво, аби не допустити такого надалі, аніж ця інформація буде замовчуватись, керівники залишаться на своїх місцям і потім населення буде шоковане поразкою  в рази більшою, де загинуть не одиниці, а десятки і сотні солдат.

 

Продан Ірина

25.10.2015 


670
0
1074
0
958
0