01 05/15
17:45

І на нашій вулиці буде свято


AllaVaskovska
2
Подякували: Rimma, deadbyapril
0
2073

Якщо наполегливо щось шукати,особливо,коли воно безцінне і нематеріальне,як справедливість,рівність чи взаєморозуміння - забрідаєш у найнеочікуваніші місця нашої планети, наприклад,у Львів на Привокзальну. Я давно вже там не була ,і якось весняним вітром мене занесло в цю країну чудес. Зазвичай туди забрідаєш випадково - ноги самі починають переходити дорогу біля церкви святих Ольги та Єлизавети і пробиратися між натовпами людей. Складається враження, що з часом Привокзальниий ринок лише розростається,наче в'язкі кущі хмелю або квасолі, впілатючи в себе все,що стоїть у нього на шляху. Вже на підходах до ринку,звідки б ти не йшов — з боку Городоцької чи Федьковича — все одно будеш змушений оминати численних бабусь,які просто на пішохідній доріжці продають молоко, сир,курей, гусей,кролів та городину,а іноді навіть ліплять вареники під парасолькою. Ти будеш змушений відмовитись від пропозицій купити товари з Італії та яблука з Польщі. Тобі 10 разів наступлять на ногу, штурхнуть в плече,ти побачиш,як продавці сигналізують один одному про міліціонерів, як вони захищаються,доводячи,що ця гуска ще вчора була щаслива й радісна,тому саме таких щасливих гусей мають їсти львів'яни.

Та завжди існувала категорія продавців,які розкладали на старих газетах найдивовижніші речі свого побуту - алюмінієві ложки,касети СОЮЗ з хітами 90-их,шкарпетки,азбуки та радянські новорічні гирлянди. Деякі тримали вішаки із заквітчаними сукнями своїх матерів та бабусь,запевняючи кожну жінку,що це саме її розмір. Зазвичай, з цієї особливої касти було не більше 5- 6 особин. Їх було легко оминути, і так само легко впізнати,їх вже не турбувало,що радянські листівки ніхто не купує,а старомодні сукні на дерев'яних вішаках норовлять втекти далеко за межі метушливого Привокзального ринку.

Тиждень тому,коли мене вчергове занесло сюди і овіяло всіма пахощами дарів господарств львівської області - в цій касті стало вдвічі більше людей. Вся вулиця Алли Горської була заповнена жінками та чоловіками,що покірно тримали в руках вішаки з сукнями,потертими джинсами та спідницями, все повторюючи навздогін перехожим: «Це ваш розмір,жіночко, приміряйте».Між них втислися матір з донькою,що несміливо розкладали на жовту газету червоні викрутки,старенькі дитячі сукні та запилений радіоприймач з нікельованими перемикачами.

Якщо раніше доводилось йти живим коридором,наповненим тушками домашньої птиці, холодними банками з молоком,зеленими жмутками зелені та емоційними розмовами відданих своїй екстремальній справі людей,то тепер це більше скидалось на чергову занепадницьку арт-інсталяцію в дусі сучасного мистецтва. Всі ці предмети чужого побуту,які, можливо, ще вчора висіли у затишній шафі чи вилежувались на темних горищах,припадаючи пилюкою, - сьогодні, відірвані від дому,лежать на холодному брудному асфальті в очікуванні свого покупця. І ти переступаєш жовті газети,відмовляєшся від суконь,бродиш за спинами цих свіжоспечених продавців,роздивляючись різні статуетки,сувеніри та листівочки,привезені з Прибалтики та Азербайджану у далеких 70-их,ніби потрапляєш в тісні,запилені комори їхнього минулого,ніби стаєш причетним до їхнього життя,коли впізнаєш на фото одяг,який вони завзято намагаються продати. Тоді починаєш розуміти,що і в тебе є такі листівки, є книги таких видавництв і є такий радіоприймач з нікельованими перемикачами,як у тих заляканих матері й доньки,що наполегливо боролися з вітром та голосистими жіночками за клаптик мокрого асфальту під поштою.

Що змушує цих людей нести свою запилену пам'ять на вулиці? Що змушує їх вішати бабусині сукні на дерев'яні вішалки і стояти на холодних алеях? Нехай,половина з них,завжди сюди виходила,нехай це звична для них справа, але,хто привів сюди інших,нових,наляканих людей,що віддають за безцінь громіздкі ялинкові прикраси і брудні столові прибори? Хтось ламає їх,хтось вичавлює останні сили і веде на вулицю торгувати древніми червоними коралями і жовтими чайниками з дивними візерунками.Після чого він знизує плечима: “Така ситуація,- мовляв, - поясніть якось своїм дітям,навіщо продаєте ялинкові іграшки,які ще в грудні прикрашали домашню ялинку”. Абсолютно різні за фахом і темпераментом люди,вимушені йти звивистими, слизькими стежками торгівлі, відкривати темні, вологі комірчини і копирсатися в громіздких шафах свого минулого,щоб знайти те,що можна вдало продати і безболісно вилучити з домашнього побуту та власної пам'яті.

Тут ніхто не говорить про справедливість,ніхто не каже про рівність,бо, власне, про яку рівність та справделивість може йтися,коли ти стоїш тут, продаєш старезну сукню за 50 гривень,а той,хто вчився з тобою з одних підручників,хто, можливо,їздив з тобою в один літній табір,купуючи новий ролекс,скрушно знизує плечима і каже прямо тобі в очі: «Така ситуація наразі. Треба триматись.Усім важко». Але він,цей чоловік в костюмі чи жіночка в сукні має таку ж вологу комору з високими шафами,де під шарами пилу, складені купи мотлоху – квадратні платівки, усі примірники журналу “Жінка”,пера,чорнильниці,книги,ребристі важкі кришталеві вази та багато інших речей,які можна винести під суворе небо свого міста і наполегливо боротися із несприйняттям та байдужістю своїх покупців. Та чоловіки з жінками не йдуть на вулиці займатися торгівлею,натомість замовляють вечерю в ресторані на ту суму,яку ти не отримаєш навіть за 2 місяці активного продажу суконь,спідниць разом з вішаками.

“ Не варто перебільшувати, насправді ж,така ситуація. Польща лишень,що пережила під час реформ в 90-их,а трансформація Грузії чого вартувала населенню - треба вистояти,такий період в історії,черговий період нашої української історій,де ми чогось чекаємо і щось терпимо. Хіба ці запилені лампи та іржаві пласкогубці велика ціна за подальше світле майбутнє?”- заспокоюють себе продавці,коли дістають з синіх поштових скриньок рахунки за світло і газ.

Цікаво,що чомусь завжди саме ті,хто ледве зводить кінці з кінцями мають слухати новини і програмувати себе «терпіти,бо наразі такий час»,саме ці люди повинні проходити через вогні несправедливості та сваволі,повинні нести вантажі фінансових скрут, відмовляти дітям в цукерках,а батькам в ліках,повинні зціплювати зуби, і переступаючи через себе, долати різноманітні негаразди. Хіба ці незагартовані індивіди із золотими ролексами,будинками-фортецями та підприємствами-міліонерами зможуть щось вдіяти? Тільки й уміють,що сидіти в своїх кріслах,плести примарні промови про стурбованість,малювати свій світлий портрет у новинах власних телеканалів,нахабно брехати про кількість загиблих за поточну добу, й щонайгірше, намагатися співчувати і чомусь думати,що розуміють всіх і кожного.

Світова справедливість - одна з тих міфічних речей,яку можна втілити лише в літературних творах та промовах політиків. Але якби вона справді діяла кожен з тих, хто тепер так часто з'являється на нашому телеекрані чи сидить далеко за ним,вміло керуючи картинкою, чия брехня лине звідусіль, міг опинитись тут, в цій метушні ринку — продавав би, наприклад, Порошенко старі бабусині сервізи,щоб купити цукерок своїм дітям,Яценюк старався б віддати за півціни зламаний радіоприймач німецьким туристам,щоб зібрати гроші на власну квартиру, Коломойський ввічливо пропонував би приміряти спідницю поважній пані,щоб погасити численні борги за газопостачання та електрику,Фірташ та Льовочкін намагалися б віддати перехожим за дарма платівки молодого Йосипа Кобзона,щоб нарешті виплатити заборгованість інтернет-провайдеру, Ахметов старанно б розкладав на газеті алюмінієві столові прибори,надіючись,що цього разу зможе купити потрібні ліки для хворої дружини.

Вони б мерзнули в руки,лаялися б з сусідніми бабцями за місце на цій вузькій алеї,за гарячу каву,за відляканого клієнта,бідкаючись:

- Коли ж це все скінчиться? Де справедливість? Чому нам піднімають тарифи на комунальні послуги?
- Вчора пішов в магазиин,то волосся дибки стало. Що відбувається взагалі?Коли в цій країні нарешті буде все по-людськи,а не як завжди?
- Наразі такий час, — кажуть їм з телевізора, — треба затягувати паски.
- Десь я це вже чув, - прищурює очі Яценюк.

 В нас спільна пам'ять, спільне минуле - на полицях наших комірчин лежать схожі листівки з пейзажами Кавказьких гір,а наші батьки танцювали під однакову музику на дискотеках,можливо,навіть стартові умови в житті у нас були рівні,але так склалось,що ми знаходимось по різні боки вітрин дорогих ресторанів – ви замовляєте їжу,а ми читаємо промовисті назви,ми на протилежних сторонах вулиці - ви знаєте,яка буде безпечна при обстрілі, на другій – ми продаємо ялинкові прикраси і кричимо вам: “Чоловіче,ці джинси вашого розміру!” Але вулиця занадто вузька,щоб не знати про існування один одного,занадто галислива,щоб бути почутими ,занадто широка,щоб встигнути перебігти на безпечний бік,коли почнеться черговий обстріл.


554
0
1004
0
875
0